На шляху до Емауса (звернення до молоді Синодальної комісії у справах молоді УГКЦ)

Дорога молоде!

Не так давно ми переступили поріг ІІІ тисячоліття. У минулому залишився якийсь відрізок часу. Це, з одного боку, був непростий, а з іншого – дуже насичений період для нашої Церкви. Наші діди й прадіди плекали свою християнську віру в дуже важких обставинах, і завдяки Божому провидінню та опіці вона не тільки вижила на землях обох берегів Дніпра, де була прищеплена Володимировим Хрещенням 988 року, а й поширилася по багатьох країнах світу. До вас усіх, молодих вірних нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми звертаємо свій погляд. Будьте певні, що Церква покладає велику надію на вас і на ваш завзятий, повний оптимізму й доброго пориву молодечий дух. Ви – майбутнє світу, ви – майбутнє Церкви. Але щоб стати достойним майбутнім, маєте знайти надійну опору на здобутках минулого та вміло й повноцінно використати всі позитивні можливості теперішнього. Ось чому ми хочемо наголосити на потребі усвідомлення своєї великої відповідальності перед минулими поколіннями, які передали нам безцінний скарб християнської віри й церковної традиції та очікують його помноження в нових умовах ІІІ тисячоліття.

Свого часу, коли молоді люди стояли перед різними важкими випробуваннями, їх завжди провадило та надихало пастирське слово великих провідників нашої Церкви. У минулому столітті Господь подарував українському народові багатьох пастирів, які допомогли йому вистояти у випробовуваннях. Хочемо згадати хоча б двох із них. Це слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) та довголітній в’язень радянських концтаборів Патріарх Йосиф (Сліпий).

У нелегкий період нашої історії, коли український народ і Церква опинилися перед загрозою асиміляції й знищення, пастирське слово слуги Божого Митрополита Андрея до української молоді свідчило про найголовніше в людському житті, закликаючи любити Бога, рідну Церкву і Батьківщину. Завжди актуальними залишатимуться слова цього великого вчителя, який, застерігаючи молодих людей перед спокусами світу, говорив про потребу покладатися на Бога: „Треба вам тієї Божої мудрости, що вміє розрізнити щире золото від фальшивого і в множестві подаваних людьми відомостей вибрати ті, які чоловікові потрібні і корисні, а оминати ті, які йому наносять шкоду”.  Стараннями й молитвами Митрополита Андрея наша Церква зросла, зміцніла і змогла гідно витримати випробування вогнем переслідувань.

Пророча рука Митрополита Андрея передала провід Церкви сповідникові віри Патріархові Йосифові, який своєю діяльністю показав, що Божу Церкву не здатні перемогти ні безбожна система, ні політична кон’юнктура. У своїй особі він об’єднав „мовчазну” Церкву мучеників і сповідників в Україні та вірних нашої Церкви на поселеннях так званого вільного світу. І якщо на Батьківщині стояло питання про те, як в умовах войовничого атеїзму прищепити дітям і молоді любов до Бога та народу, то українська молодь „у розсіянні суща” шукала різних способів протистояти як духовній, так і національній асиміляції. Саме тоді голос Патріарха закликав молодь до витривалості у вірі батьків та до зростання в любові до духовних надбань свого народу: „Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!”.

Дорога молоде! Крокуючи новим тисячоліттям, не забуваймо, що наша Церква має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, сповідників, посників; що вона живе переданням Володимирового Хрещення, подвигами Теодосія  Печерського, змаганнями Йосифа (Рутського) і Йосафата (Кунцевича); що вона скріплена наукою Андрея (Шептицького), терпіннями Йосифа (Сліпого), святістю й вірністю всіх тих, хто страждав у новітніх катакомбах; що вона відновлена у своїх структурах і духом за часів Блаженнішого Мирослава (Любачівського); що вона здатна зустріти нові виклики після повернення до столичного міста на берегах Дніпра Глави і Отця Церкви Патріарха Любомира. Наша Церква дихає двома легенями, бо перебуває в євхаристійному сопричасті з католицьким Заходом і шукає шляхів єдності з православним Сходом, із яким поділяє спільну християнську традицію. Вашим завданням є розвинути цей скарб єдності у вірі й вірності східній християнській традиції нашої Церкви.
Ми залишили в минулому одні труднощі та випробування, але в новому тисячолітті перед нами стоять інші, не менш небезпечні. Сучасний світ ставить нові виклики: криза віри, обмаль моральних авторитетів, моральна розбещеність, зневіра і знеохочення... Ось лише деякі небезпеки, що є актуальними не лише для сучасної молодої людини, а й для всіх поколінь вірних. Глава нашої Церкви Патріарх Любомир, ідучи слідами своїх великих попередників, хоче підтримати молодих вірних. Щоб почути їх та допомогти їм у теперішньому світі відкрити великі перспективи християнського покликання, він скликав IV сесію Патріаршого Собору з питань молоді „Молодь у Церкві третього тисячоліття”. У пастирському зверненні від імені єпископату УГКЦ Блаженніший Любомир висловив щиру подяку молоді за пропозиції, винесені на Патріаршому Соборі 2007 року. У світлі короткого коментарю уривка зі Святого Письма: "Учителю, де перебуваєш? Ходіть та подивіться" (Ів 1,35-51), який був гаслом Собору, Глава Церкви заохочує молодь пізнати Христа, заглибитися у зміст віри та розповісти іншим правду про Божого Сина. Він також звернув особливу увагу на цінні орієнтири молоді, позитивні вартості і запевнив у підтримці на цьому шляху з боку відповідальних душпастирів, до яких звернувся окремим посланням із проханням підтримати молодь.
У дусі роботи та рішень Патріаршого Собору, послань Глави Церкви Блаженнішого Любомира цим словом бажаємо запросити Тебе, дорога молоде, впевнено крокувати запропонованим Христовою Церквою шляхом до справжнього щастя.


1. Молодіжне душпастирство в УГКЦ – спільна подорож до повноти у Христі

Дорога молоде! Характер і зміст тої опіки, яку сьогодні наша Церква пропонує своїм дітям, є подібними до супроводу, товаришування й делікатної чуйності, з якими воскреслий Христос після свого розп’яття, побачивши розпорошення та зневіру своїх учнів, супроводжує їх у дорозі до Емауса, а згодом збирає їх у сіонській світлиці в Єрусалимі, щоб одягнути силою з висоти – оновити Духом Святим. Читаємо у Євангелії: „Аж ось того самого дня двоє з них йшли в село, на ім’я Емаус, стадій сто шістдесят від Єрусалима, і розмовляли між собою про те, що сталось. А як вони розмовляли та сперечалися між собою, сам Ісус, наблизившись, ішов разом з ними, але очі їм заступило, щоб його не пізнали” (Лк. 24, 13-15). Ця євангельська подія, про яку розповідає євангелист Лука, є надзвичайно глибокою й промовистою. В її світлі ми зможемо добачити те, що сьогодні Христова Церква прагне дати своїм молодим дітям.

Як колись ці два євангельські учні-втікачі з Єрусалима, так і тепер сучасна молода людина може переживати розчарування й переслідування. Як колись, так і тепер причиною цього є супротивники Христа, які змушують повірити, що йти за Ним безперспективно і навіть небезпечно. У недалекому минулому цим ворогом Христа в Україні була атеїстична система. Сьогодні це спокуси гедонізму й споживацтва. Наші молоді християни часто розгублені, розчаровані, бо їхнє уявлення про релігію, Церкву і самого Живого Бога видаються їм неспівмірними з тією вражаючою, брутальною дійсністю, в якій вони живуть. Часто стається так, що через різні ворожо налаштовані до них обставини, вони вже не бачать того, кого пізнали і у кого увірували вчора.

Але Мати-Церква разом із Христом, турбуючись про своїх дітей, не може покинути їх без опіки та проводу в умовах різноманітних небезпек і неправди, в дорозі до особистої й християнської зрілості. Вона готова допомогти молодій людині побороти тих „хижаків” (нелюдські ідеології чи безідейність, зневіру і розчарування), які намагаються вкрасти й знівелювати красу, надію та силу юності. Серед цієї ворожої для молодих своїх учнів дійсності сам воскреслий Господь стає поруч і супроводжує їх. Він сам сходить до дійсності, яка їх бентежить. Лагідно, справді по-братньому, вступає у розмову і йде разом з ними, тобто супроводжує їх до пізнання Істинного Бога. Він промовляє до їхнього серця, яке починає горіти, наставляє їх у вірі, пояснюючи Писання, і ламає для них євхаристійний хліб. Такий супровід Христос і сьогодні надає кожній молодій людині, до якої посилає душпастирів (єпископів, священиків, монахів і монахинь) і тих християн, котрих кличе до молодіжного апостоляту, - кличе супроводжувати молоду людину у вірі: стати поруч і йти разом, навчати й утверджувати.

Цей євангельський текст навчає нас, що віра – це дорога. Її початок – це особиста зустріч із Господом, яку ми можемо пережити тоді, коли хтось нам звіщає Його Слово. Господь стає поруч, сходить до життєвої та особистої ситуації молодої людини і допомагає їй саме там отримати перший досвід віри. Той, хто подарував цю зустріч, перетворюється на того, хто супроводжує в дорозі. Без такого супроводу учень швидко розгублюється, опиняється перед спокусою зійти з цієї дороги. Перший крок у вірі природно переростає у поступову, але безперервну мандрівку до її повноти – вічності.

1.2. Читання Слова Божого – читання власного життя

Стаючи поруч зі своїми учнями, Христос навчає їх. Це навчання починається із запитання, яким Господь наче показує себе менш обізнаним від учнів у подіях в Єрусалимі. Таке „низходження” Ісуса стає початком „навчання і восходження зсередини”. Таїнство супроводу є не  зовнішнім, а внутрішнім, оскільки Його слова лунають в нутрі душі учнів і розпалюють їхні серця Святим Духом.

Христос дорогою до Емауса не мовчить, як не мовчить і сьогодні, оскільки Його голос лунає в голосі Його Церкви. Він перший починає розмову і своїми запитаннями провокує відповідь учнів. Подорож відбувається в контексті діалогу, який, з одного боку, є слуханням Слова Христового, можливо, спочатку навіть дивного і незрозумілого, а з другого - особистої відповіді на нього. Саме за допомогою Слова Божого Христос допомагає їм зрозуміти не лише значення пережитого, а й доторкнутися до самих основ людського існування та віднайти таїнственний Божий задум, що через них об’явився. Таким чином читання Святого Письма переростає в читання власного життя, повернення до вічної реальності власного „я”. Навчитися очима віри дивитися на власне життя і саме так його розуміти та жити згідно з цим – одна з найважливіших засад подорожі у вірі. Лише тоді ця подорож матиме особистий життєвий і практичний сенс для молодої людини.

1.3. Свята Літургія – час і простір, коли відкриваються очі

Кульмінаційним моментом євангельського супроводу учнів Христом є ламання хліба. Це наче мета та вінець дороги втаємничення. Саме тут учні прозрівають, упізнають свого воскреслого Учителя і навіть змінюють напрямок своєї подорожі. Саме Євхаристійна трапеза, Божественна Літургія, є найважливішим середовищем богоспілкування, найвищою молитвою, найпевнішою істинною зустріччю з Христом. Саме тут учні пригадують і розуміють, чому горіло їхнє серце, коли Він до них промовляв у дорозі. Це відчуття є не тільки відчуттям зворушення від зустрічі з тим, кого вони вважали назавжди втраченим для себе, а й від того, що Його життя, Його Благодарення, Його Пасха, Його Таїнство стають їхнім особистим життям, їхнім благодаренням, їхньою Пасхою і їхнім Таїнством. Саме тут учень віднаходить сенс власної історії – переживає досвід Бога і водночас відкриває тайну свого серця та своєї ідентичності. Подорож у вірі є захоплюючим входженням у таїнство райської вічної молодості. Лише на цьому шляху перед молодою людиною відкривається таємниця власного життя і стає доступною для кожного у Святих Тайнах Христової Церкви .

Пізнавши Христа на ламанні хліба, учні негайно повернулися до Єрусалима. Цей досвід вічності неможливо приховати, а тому апостоли щедро діляться ним зі спільнотою. Їхній досвід – це досвід Церкви. Відтепер вони стали живими свідками того, що їхній Учитель, якого зневажили, відкинули й розіп’яли, насправді живий і вічний! Їхній досвід того, що Христос воістину воскрес, стає способом їхнього життя у світі. Отож, християнська мораль – це діяльне визнання віри та ділення пережитим. Коли віруючий відкривається назустріч Богові, то не лише сам робить крок за кроком у напрямку до Нього, а й дозволяє Господові йти у напрямку до себе – надає Йому дедалі більше  місця у своєму серці. Віра, підтверджена і засвідчена у щоденних ділах, є виявом Його присутності. Жити по-християнськи -- означає бути вповні собою: виявити справжню вічно молоду дійсність власного „я” для того, щоб почати жити відповідно до того, ким я насправді є. Бути християнином - означає обов’язково жити по-християнськи.

1.4. Той, хто веде у вірі, дає силу надії та вічність у любові

Той, хто ще є немовлям у вірі, подібний до згаданих учнів, які не можуть тілесними очима побачити того, хто йде поруч. Для того, щоб дозрівати у вірі, потрібно стати учнем, тобто йти за тим, хто знає дорогу.  Тому так важливо для молодої людини дати повести себе цією дорогою віри Святому Духові, довіритися тим, хто цю дорогу знає – її старшим наставникам у Церкві. „Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягали боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: „Авва!– Отче!” (Рим. 8, 14-15).

Вірити – означає дати себе повести. Отже, супровід у вірі передбачає завжди відкритість до проводу: вести і бути веденим. Відкритість до Бога є змістом чесноти віри. Віра дозволяє людині вийти з себе і відкритися для зустрічі. Це природно, що тілесні очі спочатку нам закриває пелена маловір’я учня-початківця, але важливо не замкнутися у власній темряві нерозуміння і віддати свою руку поводиреві. Учні дорогою до Емауса також не впізнавали Христа, який йшов поруч, навіть більше – вони звали його чужинцем, що нібито не чув про пасхальне потрясіння, пережите Єрусалимом. Але все ж таки пристали до цього Чужинця, були відкритими до Нього, навіть горіли серцем, слухаючи Його, і просили залишитися з ними.

Плодом відкритості у вірі є віднайдення надії. Тому, хто відкривається до Учителя, йде за Ним, Він вкладає у серце якийсь дивний жар. Його Слово пробуджує молодіжну ностальгію за вічністю. Та вічність у нашому „сьогодні” стає реальністю. Життя воскреслого, яким живе Христос, стає життям учня, який іде з ним. Це та надія, яка відновлює і робить доступною райську юність людини, - це та надія, яка вже сьогодні є реальністю і вповні відкриється тоді, коли ми досвідчимо власне воскресіння, переконаємося, що лише той, хто вірить, може звільнитися від тенет смерті, як показав у собі воскреслий Христос.

Можливість прозріти й повчати ближніх віруючій особі дає любов. Вічна Божа любов є змістом віри. „Бог є любов, –  каже євангелист Іван, –  і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Ів. 4, 16). Саме це перебування у вічності сповнює глибинну ностальгію молодості, яка прагне вічності. Як навчає апостол Павло, лише божественна любов є вічною (пор. 1 Кор. 13, 8). Вона дає можливість із нетямущої дитини дорости до зрілої й повної людини та, уникаючи змієвих спокус, бути водночас і зрілою, і вічно молодою (пор. 1 Кор. 18, 11-12). Тому й не дивно, що навіть не повністю усвідомлюючи, ким є той, хто говорить до них, учні просять Його залишитися з ними. Ось чому сьогодні для сучасної молоді так природно бути з Христом, саме в Ньому віднаходити надію, що надасть сили й сенсу непростій дійсності, в якій перебуваємо, а що найважливіше – дасть силу істинно любити й бути любленими, і то навіки!

1.5. Той, хто вірить, ніколи не лишається самотнім

„І вони рушили негайно й повернулися у Єрусалим, і там знайшли зібраних одинадцятьох і тих, що були з ними, і які їм сказали: „Христос справді воскрес і з’явився Симонові”. І вони розповіли те, що сталося в дорозі і як вони його пізнали при ламанні хліба” (Лк. 24,33-35). Важливою рисою відкриття і зростання у вірі є те, що цей процес відбувається завжди в лоні християнської спільноти – Церкви як Тіла Христового. Акт віри не лише приватний акт, він є спільнотним: це спільнота свідчить про присутність Живого Бога, звіщає Його і супроводжує до Нього. Молода людина, яка народилася у вірі, від свого народження існує в лоні Матері – Церкви. Молода віруюча особа є невід’ємною частиною церковної спільноти, народжується в ній як член Тіла Христового у Святих Тайнах Хрещення і Миропомазання. З моменту проголошення віри оглашенному церковна спільнота бере на себе важливий обов’язок допомогти цьому новому членові зростати й дозрівати у вірі. 

Середовищем такого зростання у вірі є церковна спільнота (родина, парафія,  молодіжна спільнота). Саме тут можна знайти того, хто схилиться над тобою, візьме тебе за руку і поведе дорогами віри. Йти цими дорогами - означає йти разом з іншими. Дозріваючи у цій спільноті, людина мусить навчитися також брати відповідальність за тих, хто поруч, з пасивної участі доростати до активного лідерства, яке в сопричасті з душпастирями  відкрите до Бога, її братів і сестер у вірі, і нарешті, до всіх тих, кому цю віру ми покликані передати. Ось чому повноцінне зростання у вірі не можливе без життєвого зв’язку з християнською спільнотою – парафією. Саме парафія, як спільнота віруючих, є подібною до цієї первісної єрусалимської апостольської спільноти, де відбувається спільне святкування пасхального Христового таїнства, ділення власною вірою та узгодження й перевірка на автентичність особистого досвіду богоспілкування. Така спільнота є ширшою родиною молодої віруючої особи. У парафії можна знайти когось, хто стане поруч, і докладе зусиль, щоб супроводжувати ближнього дорогою дозрівання у вірі. Саме тут молодий християнин справді може зустріти інших молодих людей, які мають подібні до його власних прагнення й захоплення і з якими цікаво й корисно подорожувати у вірі.

2. Місія молоді УГКЦ

Дорога молоде, для того, щоб зрозуміти, в чому полягає ваша місія в Церкві, ви повинні усвідомити, чим є Церква. Церква – це не тільки священики чи єпископи або монахи чи монахині. Ви також є Церквою! Церква – це жива спільнота, центром життя якої є Христос. І саме в тій живій спільноті, як і в людському організмі, кожний член виконує неповторну і незамінну місію – оживляє обличчя Церкви молодим запалом та ентузіазмом в її місії служіння Богові й ближньому. Тут доречно процитувати слова апостола народів святого Павла, який у Посланні до римлян, говорячи про різні дари, якими Святий Дух наділяє спільноту вірних, каже: „Кожному дається виявлення Духа на спільну користь. Одному бо дається через Духа слово мудрості; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім єдинім Дусі; іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов. А все це чинить один і той же Дух, що розподілює кожному, як він хоче” (12, 7-11).

Місія молоді в Церкві розпочинається з того, щоб любити свою Церкву  і в ній ревно служити Богові й ближньому. У зв’язку з цим слід згадати зустріч блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ з українською молоддю 26 червня 2001 року біля храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Тоді Святіший Отець закликав: „Дорога молоде! Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з тобою. Перед тим, як покинути вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви, молоді, покликані бути”. Сьогодні ці слова Папи є як ніколи актуальними і чекають охочих втілювали їх у життя.

Яким чином молодь повинна реалізовувати свою місію у Церкві? Оскільки завдання Церкви полягає в служінні Богові і ближньому, то саме тут не може забракнути голосу молодих людей.

Служіння Богові є основою всього служіння Церкви. Без нього Церква не може належним чином сповнювати своєї місії у служінні ближньому. На це вказують дві головні заповіді любові, в яких на перше місце поставлено любов до Бога, а з неї вже природно випливає любов до ближнього. Що ж означає служити Богові? Для того, щоб знайти відповідь на це запитання, варто пригадати багатого юнака, який, підійшовши до Ісуса і запитав: „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” (Мт. 19, 16). Здавалося б, таке складне запитання вимагає доволі довгого й докладного пояснення. Але Христос відповідає дуже коротко: „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19, 17). Саме з цього – з виконання заповідей - розпочинається наше служіння Богові. Заповіді не є якимсь давнім зібранням приписів, що їх належить шанувати як музейний експонат. Заповіді Божі – це дороговказ, який уможливлює нам життя з Богом.

Тому насамперед, дорогі молоді люди, закликаємо вас до того, щоб  Божі заповіді стали основою вашого життя – всюди, хоч би де ви перебували: в сім’ї, школі чи університеті, на вулиці чи робочому місці, тобто всюди, де Господь вас поставив. Сучасний світ, особливо ваші ровесники, очікують не так багатьох проповідників Божого Слова, як тих, хто б цим Словом жив. І хто ж може бути кращим проповідником Божого Слова в середовищі сучасної молоді, як не ви самі, дорога християнська молоде?! Церква сьогодні очікує від вас, щоб ви одне для одного стали провідниками до Бога.

Служіння Богові й служіння ближньому нерозривно пов’язані. В чому ж полягає те останнє? Говорячи про служіння ближньому, маємо на думці молодих людей, які сьогодні далекі від Бога і Церкви, але які шукають сенс і мету життя, шукають щастя. В цьому пошуку, що досить часто веде звивистим шляхом, не може забракнути Христової пропозиції, яку можемо викласти так: якщо хочеш знайти мету і сенс життя, якщо хочеш знайти щастя – пізнай Господа і йди за Ним. Однак завдання зробити таку пропозицію молодій людині, яка шукає відповіді на одвічно актуальні запитання, стосується не тільки священиків чи єпископів. Місійний наказ Ісуса Христа: „Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28,19-20) - звернений до кожного з нас, у тому числі й до тебе, дорога молоде!

Говорячи про Церкву та місію молоді в ній, ми не можемо не згадати драми поділу, яку переживає Церква і яка десь глибоко зачіпає кожного з нас. Проте слова Христові «щоб усі були одно» (Ів. 17,21) є сьогодні викликом і завданням, яке спочиває на всіх нас, що належимо до стада овець Христових. На цьому фронті ваша участь, дорога молода, є незамінною. Адже молодість – це вік, який дозволяє долати всі бар’єри і будувати інше майбутнє, яке базується не на підозрах і взаємних звинуваченнях, а на засадах любові й миру. Саме це є запорукою надії на те, що слова Христові набиратимуть щораз більшої актуальності.

Закінчення

Дорогі у Христі! Поділившись із вами цими роздумами, хочемо наприкінці ще і ще раз закликати вас якнайповніше використати свій молодечий вік, пам’ятаючи, що він швидко промине. „Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе”, – наголошував блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ у своєму слові до молоді. Так само й майбутнє Церкви, вашої матері й опікунки, залежить від того, якою мірою ви візьмете за неї відповідальність і зумієте стати її живим каміння!

Дорогі молоді друзі, пишучи ці слова, бажаємо заохотити всіх вас і кожного зокрема до пошуків свого способу служіння в Церкві й для Церкви. Зі свого боку запевняємо вам нашу підтримку всіх ваших добрих ініціатив та постійну пам’ять у молитві.
Нехай Богородиця, Мати Христова і наша Мати, буде для вас Провідницею у такому прекрасному, а водночас нелегкому періоді життя. Прийміть наше пастирське благословення як запоруку успішності ваших добрих починань та нашої пам’яті про вас!


Владика Давид (Мотюк)
Єпарх Едмонтонський

Владика Ярослав (Приріз)
Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький

---

[1]  Послання Митрополита Андрея до української молоді, Львів, грудень 1939 року // Церква і суспільне питання / За ред. А. Кравчука. - Т. ІІ.- Кн.1. -  Львів, 1998. - С. 376 - 378.
[2]  Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа.
[3]  ІІ Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання, п. 4.
[4]  Nuove vocazioni per una nuova Europa, Documento finale del Congresso sulle Vocazioni al Sacerdozio e alla Vita Consacrata in Europa, Roma, 5-10 maggio 1997, n. 34.
[5]  Пор. Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви, № 105-109.